Проповідь на неділю Сиропусну (Прощену)



Знаходимось напередодні великого духовного іспиту, а саме, Великого Посту, важливого часу в нашому житті, впродовж якого ми повинні перевірити себе духовно й морально, направити те, що не було згідне з Св. Заповідями Божими й наукою Христа Спасителя та його Святої Церкви, приступити до Св. Сповіді та Св. Причастя, щоб в цей спосіб удостоїтись стати учасниками Небесного Царства.  На Вечірні в Сиропусну неділю, Свята Христова Православна Церква закликає всіх нас покинути всякі життєві піклування й на основі любові до Бога та всепрощення прогріхів ближнім нашим, з'єднатися з нашим Спасителем і жити в Ньому й для Нього: „Поспішімо всі повздержливістю тіло упокорити, проходячи шлях непорочного посту, молитвами й сльозами шукаймо Господа, що спасає нас і всяку злобу забудьмо, виголошуючи: згрішили ми перед Тобою, спаси нас, як у давнину ниневитян, Христе Царю, і спільниками Небесного Царства вчини нас, Добросердний" (Стих на Вечірні в Сиропусну Неділю).

В цей надходячий Великопосний час ми повинні обов'язково усвідомити собі нашу недостойність та гріховність перед Господом, як також часто відсутність у нас чеснот братньої любови та всепрощення, які є основою всієї християнської науки та без яких жодний чи жодна з нас не можуть називати себе справжніми християнами.

„Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває" (1 Івана 4:16). Цими словами св. Апостол Іван стверджує в Св. Письмі, що Бог цю чесноту любові поклав в основу свого творіння. Тому й відсутність любові, правдивої любові в кожного з нас - є гріх. Той же саме апостол Іван навчає нас, що „... Кожен, хто чинить гріхи, чинить і беззаконня. Бо гріх - то беззаконня" (1 Івана 3:4).

Закон любові дано нам в двох найбільших заповідях: люби Бога всією своєю істотою і люби ближнього, як самого себе. Порушення цього закону - заповідей, є беззаконня, є гріх. Ці заповіді стверджують любов до Бога й любов до ближнього. Але тут же стверджується й любов до самого себе, бо найвища любов до ближнього буде лише тоді, коли вона дорівнюватиметься любові до самого себе.

Св. Христова Православна Церква вчить нас, що причиною всіх людських нещасть, горя, невдач, розчарувань і постійної журби та неспокою, є гріх. Св. Церква вчить нас, що гріх, це не тільки холодне відношення до справ Церкви та її навчання, але також і всі наші діла, які є наслідком нашого себелюбства, жадоба чинити кривду ближньому, підступи й неправди, бо гріх є в усьому, що порушує спокій й рівновагу, радість і щастя в житті наших ближніх, зовсім незалежно від того, чи це буде наша найближча родина, сусід, суспільство, народ чи ціле людство.

Св. Христова Церква також учить нас, що кожний наш лихий вчинок своїм наслідком завжди повертається до нас самих і порушує спокій нашого сумління, радість нашого духовного життя, й нівечить наші найкращі бажання та думки. Християнська Церква не забуває попереджувати кожного, що християнство є не тільки джерелом радостей, але що це є важкий і тернистий шлях, по якому приходиться йти кожному, що його вибирає. Окрім цього, ми також з власного досвіду знаємо, що жодні радості, що їх дає нам світ, не приносять нам душевного заспокоєння, що десь там на дні наших сердець ворушиться туга за чимсь вищим понад все те, що ми звикли досі вважати за примару людського щастя. Про це свідчить постійне змагання людини до своєї досконалості, постійне шукання нових шляхів і засобів, щоб занехаяти старе життя й будувати нове.


Але щоб розпочати нове християнське життя, треба нам покаятися та признати над собою авторитет Божий. Ну, так, може дехто сказати, це все для нас не нове, чи ж ми з діда прадіда є православні християни, не раз і не два ходили до сповіді, каялись, але ... але від цього ми не стали кращими. Це правда, але правдою також є й те, що ми таки насправді ніколи не каялись, щобільше, ми навіть не застановлялись над усім тим, в чому саме треба було каятись, бо робимо це просто з призвичаєння й пошани до традицій. Тому наше покаяння не було вислідом нашого внутрішнього рішення, і з нього не виростало ні навернення, ні рішення, ні віра.

В нас часто все відбувається по традиції чи заради неї, ми не тільки славимо наших батьків, ходимо до Церкви, б'ємо поклони, хрестимось чи молимось і по тій же традиції так віримо в Бога, але коли йде про наше щоденне життя, то вже обходимось якось без тих традицій. Без традицій обманюємо ближнього, народ і Бога.

Ми з маленьких привикли до того, що віра в Бога одно, а наше життя є щось друге. Що те, що говорив Спаситель є гарне, але для буденного життя непрактичне, натомість те, що пропонує диявол, і миле, й легке, й радісне; зі спокусами не треба боротися, вони так легко опановують наші серця, а вірити й жити по вірі так важко. Роздумуючи так невірно, особливо напередодні Великого Посту, ми також боїмося пошкодити постом, молитвами й іншими християнськими подвигами нашому здоров'ю, а між тим приклади святих подвижників та угодників Божих показують нам, що повздержливість у їжі й праця приводили їх до довголітнього життя. Благодать Божа зміцнювала їхній дух, а дух, завжди сильний і бадьорий, передавав таку ж бадьорість і тілу. Подібну силу й ми можемо набувати, бо благодать Божа сильна й тепер, як і колись, тому що „Ісус Христос учора й сьогодні й навіки Той Самий" (Євреїв 13:8).

На суді Христовім ми не виправдаємось своєю слабістю, бо згідно з наукою св. апостола Петра, Господь дав нам усі благодатні сили до життя й благочестя. Тому кожному з нас, у час наступаючого Посту, необхідно напружити всі зусилля, щоб прокинутись від душевного сну й скористати з тих засобів, які дає нам Св. Церква для очищення себе від гріхів. Треба найперше нам пам'ятати, що покаяння вимагає від нас самовідречення й піст виключає все, що насичує наші пристрасті.

Така зміна не повинна нас засмучувати, але навпаки - радувати. Гріх робить наше життя похмурим, а не покаяння. Радіємо ми тоді всі, коли очищена від гріхів наша душа стає храмом Духа Божого, коли дух торжествує над тілом і коли подається мир просвітленій совісті.

Коли б в нашому житті були тільки веселощі й забави, то вони висушили б наше серце і воно стало б черствим для всіх кращих і святих почувань, які виникають не посеред галасу й суєти світу цього, але в тиші самороздумування, при тихому діянні благодаті Божої, в храмах Божих, при звуках церковних пісень та усердних молитов.

Євангельське читання сьогоднішньої неділі словами самого Христа нагадує нам про те, що стаючи на шлях Посту, необхідно простити нашим ближнім усі образи й кривди, заподіяні нам. „Коли ви прощатимете людям їх провини, то простить і вам Отець ваш небесний. А коли не прощатимете людям їх провин, то й Отець ваш небесний не відпустить вам провин ваших" (Матвія 6:14-15).

Бути справжнім християнином - це значить, перш за все, вміти прощати. Під час Посту ми хочемо випросити собі в Бога прощення гріхів, а чи ж простить нам Бог наші гріхи, коли ми не простимо гріхів нашим ближнім? У молитві Господній „Отче наш" ми кожночасно проказуємо: „...і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...". Чи ми, проказуючи ці слова, простили всі провини ближнім своїм? Коли ні, то наша молитва залишиться порожнім звуком і великим лицемірством.

Усі ми, за давнім звичаєм нашої Св.Православної Церкви, повинні в цю неділю просити прощення один в одного. Простімо ж один одному наші взаємні образи й кривди, простімо ж не словом і язиком, а ділом і істиною, й станьмо на шлях Посту з повною надією на прощення Господом Богом і наших гріхів. Взаємне прощення гріхів - це та мала жертва, якої вимагає від нас Господь, прощаючи нам наші гріхи.

Протоієрей Іван Стус

Źródło: uaoc.net

Odsłon: 819